Історична довідка

Історична довідка

У жовтні 2017 року відбулися перші вибори до Саранчуківської громади, на яких головою громади обрали — Петровського Володимира Михайловича.

Саранчуківська сільська територіальна громада утворилася шляхом приєднання до Саранчуківської сільської ради п’яти сільських рад Бережанського району: Саранчуківської (села Саранчуки, Базниківка), Котівської (села Котів, Молохів), Рибниківської (села Рибники, Нова Гребля), Вільховецької (село Вільховець) та Тростянецької (село Тростянець.) голову Саранчуківської сільської ради — Петровського Володимира Михайловича.

У жовтні 2020 року відбулися другі вибори, на яких мешканці громади знову обрали головою Саранчуківської сільської ради — Петровського Володимира Михайловича.

До Саранчуківської сільської територіальної громади приєдналися ще чотири сільські ради Бережанського району: Літятинська (село Літятин), Слов’ятинська (села Слов’ятин, Діброва), Божиківська (села Божиків, Квіткове, Волощина), Мечищівська (села Мечищів, Надорожнів, Кути, Червоне) та одна сільська рада Підгаєцького району: Шумлянська сільська рада (село Шумляни).

Відтак до складу Саранчуківської громади увійшло 19 сіл загальною площею 22424,30 га ( км²) та населенням 6355 осіб.

Центр громади — село Саранчуки

Село розташоване на річці Золота Липа, на заході району. Населення — 745 осіб, дворів — 384.

Перша писемна згадка — 1399 рік. Тоді в селі існував костел, правдоподібно, фундований представниками роду шляхтичів Бучацьких гербу Абданк. 1416 року згадане як Шаранчуки.

Дідичем села був Якуб Скарбек гербу Абданк. Найпевніше, в середині 15 століття костел був знищений.

Через село пролягав торговельний шлях, яким переганяли худобу з Молдавії і Покуття, возили сіль із прикарпатських солеварень у Польщу та Литву. Між 1520 та 1525 роками мешканці Саранчуків отримали маґдебурзьке право. До 1939 року діяли товариства «Просвіта», «Січ», «Луг», «Сільський господар», «Союз українок», кооператива.

На початку липня 1941 року жителі села Саранчуки виловлювали тiла українських патріотів з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведисти після розстрілу в бережанській тюрмі. Кiльканадцять кiлометрiв пливли вони у кривавiй водi аж до греблi в селі, де страшнi понівеченi трупи виловлювали i хоронили селяни. Неопiзнаних хоронили у спiльній могилі біля церкви. Багато замордованих поховано в iнших навколишнiх селах

Постановою Тернопільського облвиконкому від 16 січня 1946 р. пропонувалося виселяти зі своїх садиб усіх мешканців села за підтримку бандерівців.

У Саранчуках є дві парафії Української греко-католицької Церкви. Діючі парафіяльні храми: церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста (1865) та церква Петра і Павла (2007, Войсовичівка).

У населеному пункті встановлений пам’ятник громадсько-політичному діячу Івану Гавдиді (2005, скульптор Д. Пилип'як), братська могила Замордованим 1941 в тюрмі у м. Бережани, споруджено символічну могилу Борцям за волю України (1992), встановлено пам'ятний хрест на честь скасування панщини 1848 року, воїнам-односельцям, полеглим у ІІ світовій війні (1967).

Працюють ЗОШ 1-ІІІ ступенів ім. І. Гавдиди, Будинок культури, КЗ «Саранчуківська сільська публічна бібліотека імені Івавна Гавдиди», ФАП, відділення зв'язку, кімната-музей І. Гавдиди, музей старовинних речей «Берегиня», деревообробний завод, торгові заклади. В селі розміщена садиба агрохолдингу МХП та вузлова залізнична станція «Потутори».

Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село увійшло до Тернопільського району.

Село Базниківка

Назва походить від місцевого діалектного слова базник, що означає бузок. За іншою версією засновником села був утікач з Моравії Базника.

Населення — 74 особи, дворів — 76.

Село розташоване на лівому березі річки Золота Липа — лівій притоці Дністра за 17 км від міста Бережан — та 6 км від найближчої залізничної станції Потутори. До села приєднані хутори Гирвиця та Соколиця.

За переказами, поселення засноване у 10–11 століттях. Було знищене татарами в 13 столітті. На території Базниківки виявлено поховання часів Київської Русі (12-13 ст.).

Базниківка — колишній хутір, відома з 15 століття.

Поселення згадане у документах за 1731 рік. У 1880-их роках власником хутора був Станіслав Потоцький.

Вихідці з Базниківки воювали в Легіоні УСС, УГА, дивізії «Галичина», УПА. На околиці села загинуло багато воїнів ОУН-УПА.

У 1930-их рр. студент Роман Гавдида, його брат Михайло та Федір Павлишин створили в селі «трійку» ОУН. Базниківка була центром теренового проводу ОУН.

У 1952 році в селі було 53 двори. Тоді ж пройшла адміністративна реформа, внаслідок якої раніше окремі населені пункти — хутори Гировиця та Соколиця — приєднали до села.

У селі є дві парафії Української греко-католицької Церкви. Є парафіяльні храми Положення ризи Пресвятої Богородиці (1894; відновлена 1990; кам'яна), а також святих Володимира і Ольги (1997) на хуторі Соколиця.

Впродож 30 років , щороку влітку, біля хутора Соколиця з усієї України проходять вишкіл пластуни у вишкільно - оздоровчому таборі «Лисоня» ім. І. Гавдиди, проходять також таборування члени МНК та СУМу, різних християнський організацій. У 1939—2017 роках село належало до Саранчуківської сільради. Відтак увійшло до новоутвореної Саранчуківської сільської територіальної громади.

Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село увійшло до Тернопільського району.

Село Літятин

Село Літятин зберегло свою назву з часів заснування. Вперше село згадується в книгах галицького суду 15 січня 1443 року. Перша писемна згадка — 1473 р. Назва села походить від словосполучення «літній тин», назви козацької фортеці, тобто літня оборонна фортеця. Під час Австро-Угорської імперії село мало статус містечка.

До Літятина приєднано хутір Обозисько. Населення — 633 особи, дворів — 244. Через село пролягає автошлях Т 2004 та вздовж нижньої дороги протікає Літятинський потік. Поблизу населеного пункту є озеро Кривуля.

У селі Літятин функціонують Літятинський ЗЗСО, заклад дошкільної освіти «Сонечко», сільський клуб, бібліотека, відділення поштового зв’язку, РАЙ СТ «ТЕКО» та фельдшерський пункт.

У 1991 році діяло товариство «Просвіта», «Сільський господар» та інші українські товариства.

У 1943 році в місцевому лісі нацисти розстріляли понад 100 євреїв із Бережанського гето.

У Літятині є недіючий костел (1888), церква св. Великомученика Димитрія (1906, мурована), 2 каплички, розташовані при в’їзді та виїзді з села та 2 «фігури» Матері Божої.

Відновлено 3 хрести, насипано могилу на місці загибелі вояка УПА В.Шачка.

02 липня 2019 року Літятинська сільська рада була реорганізована, шляхом приєднання, до Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району - 19 липня 2020 року, село Літятин у складі Саранчуківської сільської територіальної громади, увійшло до Тернопільського району.

Село Котів

Котів розташований на березі р. Золота Липа.

Населення 396 осіб, дворів — 214

Село відоме з фіксації у джерелах : Kotow (1518р.) AS ІІІ,162) «Походження назв населених пунктів Тернопільщини» 2017 рік /автор професор Дмитро Бучко/ докладниця Віра Котович. Поблизу нього виявлено археологічні пам'ятки висоцької культури.

Якоб де Логау — архітектор, після смерті Адама Миколая Сенявського за рішенням вдови померлого Ельжбети Гелени став комендантом бережанського замку та дідичем Котова.

У XVII—XIX ст. селом володіла, зокрема, родина Потоцьких, від якої він перейшов до Червінських , згодом — до Порадовських. Міські права населений пункт отримав за Потоцьких. Вони спорудили замок, який у XVIII ст. перебудували на палац.

1902 р. унаслідок пожежі згоріло 18 господарств. Під час Першої світової війни майже всі будівлі, з-поміж яких церква, були знищені.

Діяли «Просвіта», «Сільський господар» та інші українські товариства, кооператив.

У церкві Покрови Пресвятої Богородиці (1929, мурована) проводиться почергове богослужіння релігійні громади Української греко-католицької Церкви та Української православної церкви Київського патріархат.

Встановлено пам'ятні хрести на честь скасування панщини і 950-річчя Хрещення України, насипано символічну могилу воякам УПА (1991), встановлено символічний пам’ятник присвячений 10-ти річчю Незалежності України. Також у селі є польський костел, збудований у ХІХ ст.

Діють загальноосвітня школа І ст., Будинок культури, бібліотека, ФП.

Після місцевих виборів 2017 року у складі Котівського старостинського округу увійшло до новоутвореної Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до Тернопільського району.

Село Молохів

Молохів колишній хутір

Назва походить ймовірно від язичницького божества Молох, який уособлював пітьму, морок. Очевидно, в давні часи тут була його божниця.

Населення — 33 особи , дворів — 29.

Давнє українське поселення. Відомо, що в 1880-х роках у селі діяла винокурня.

Під час Першої світової війни Молохів знищений, згодом – відновлений.

У 1950-их роках частину жителів села переселено в південні області України.

У селі є: церква Успіння Пресвятої Богородиці (1992, мурована) та капличка на місці загибелі вояків УПА.

До жовтня 2017 року село належало до Котівської сільської ради. Після місцевих виборів 2017 року у складі Котівського старостинського округу увійшло до новоутвореної Саранчуківської сільської територіальної громади.

Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село увійшло до Тернопільського району.

Село Рибники

Село розташоване на правому березі річки Золота Липа, на заході району.

До Рибників приєднано село Нова Гребля. Перша згадка про село датується XVII століттям.

Населення — 241 особи, дворів —174.

Діяли товариства «Просвіта», «Сільський господар», «Союз українок», «Рідна школа», кооператива.

У Рибниках є дві релігійні громади Православної Церкви України та Української греко-католицької Церкви, проводяться богослужіння у церквах Різдва Пресвятої Богородиці (1881) та Різдва Пресвятої Богородиці (1997),. також на території села є дві Каплиці, Пам'ятний хрест на честь скасування панщини у 1848 році, насипано символічну могилу Борцям за волю України, пам’ятний знак на честь народної школи(1881-1939).

Працюють , клуб, бібліотека, медичний пункт тимчасового базування, відділення зв'язку, торговельний заклад.

Після місцевих виборі 2017 року Рибниківська сільська рада увійшла до новоутвореної Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до Тернопільського району.

Село Нова Гребля

Село розташоване на правому березі річки Золота Липа.

Населення — 8 осіб, дворів — 16.

В 1805—1870 роках у Новій Греблі діяла паперова фабрика, яка за потужністю займала 2-е місце в Галичині.

До 10 серпня 2017 року село належало до Рибниківської сільської ради. Відтак у складі Рибниківського старостинського округу увійшло до новоутвореної Саранчуківської сільської територіальної громади.

Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село увійшло до Тернопільського району.

Село Вільховець

Назва села Вільховець походить від слова «вільха». Населений пункт розташований за чотири кілометри на південь від Бережан на берегах р. Вільхівчик, яка бере свій початок в урочищі «Комарів» і впадає в Золоту Липу. Село оточене лісами та горбами та невеликими ярами. Гора Кізя на сході, висота якої понад 300 метрів.

Населення — 615 осіб, дворів — 183.

Поблизу села виявлено поховання 11-13 ст. із срібними та бронзовими прикрасами.

Перша писемна згадка про село датується 1374 роком. У книгах галицького суду згадується 6 березня 1441 року.

Діяло товариство «Просвіта». У 1905 році було відкрито читальню «Просвіта» і двокласну школу, які були споруджені громадським коштом. Тоді ж збудовано плебанію — будинок для священика.

Село згадує у стрілецькій пісні «Ой там, у Вільхівці…» Роман Купчинський, яку він написав 1918 року. Героями пісні були реальні історичні особи — хорунжий — січовий стрілець Теодор Черник. Дівчина — Галина Михальчук — племінниця місцевого пароха о. Пилипа Свергуна. У 1936 році виїхала в Польщу. За участь у національно-визвольній боротьбі більшовики вивезли її після війни в Сибір, де вона й загинула.

Варто зазначити, що 13 січня 1881 року у селі Вільховець народився Антін Львович Лотоцький, потім відомий як український громадський діяч, учасник національно-визвольних змагань 1914–1920 років, активний діяч Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учитель Рогатинської приватної гімназії, дитячий письменник, журналіст і видавець. У 1946 році Антін Лотоцький прийнятий до Спілки письменників України. Помер письменник 28 травня 1949 р. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

На сьогоднішній час у Вільхівці діє релігійна громада Української греко-католицької церкви, яка проводить богослужіння в церкві Івана Хрестителя (1938), стара церква не збереглася, перед першою світовою війною парохом села був Пилип Свергун. Також в селі є «фігура» Матері Божої, встановлено пам'ятний хрест на честь скасування панщини, насипана символічна могила воякам УПА (2008).

Працюють ЗОШ І-ІІ ст., сільський клуб,бібліотека, ФАП.

Після місцевих виборів 2017 року у складі Вільховецького старостинського округу увійшло до новоутвореної Саранчуківської сільської територіальної громади.. Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до Тернопільського району.

Село Тростянець

Розташоване на заході району, на берегах р. Журавлиця, в західному терені Подільської гряди — Опіллі.

Населення — 342 особи, дворів — 132.

За однією із версій назва села походить від слова «троща». В давні часи долина річки, що протікає через село, була заболочена, в окремих місцях творила ставища (досі поля перед селом зі сходу звуть Перші і Другі Ставищі), мала великі зарослі трощі.

Перша письмова згадка про село датується 30 січням 1441 року. Володарями Тростянця були Ян Скарбек із Шаранчук (Саранчуки) і Ян Кола із Делеєва. В громадських і земських актах за XV століття село Тростянець вказується під 1409 роком. Понад два століття село належало магнатському родові Сенявських, з початку 19 століття — польському магнату Станіславу Потоцькому, які постійно передавали його в посесію і оренду шляхті: деякий час Потоцькому. Управляв селом управитель Котівського маєтку.

За переказами у Тростянці був замок, який був один із сторожових і оборонних пунктів на підступах до Галича — столиці Галицько-Волинського князівства. Виходячи з цього можна стверджувати, що поселення виникло не пізніше XII або XIII століття.

Перекази доносять, що на горі Голиці була встановлена, «чуга» з якої сторожа сповіщала про підхід татар з Підгаєцького чи Бережанського напрямку.

У 17-18 ст. тростянецька громада підтримувала козацько-селянські війська Богдана Хмельницького в його боротьбі з польською шляхтою, в роки визвольної війни поповнювали ряди козацьких загонів, брали участь у військових операціях у складі війська Б. Хмельницького.

На початку травня 1745 року, як стверджують дослідники, через Шумляни-Тростянець проходив загін карпатських опришків з легендарним на чолі з Олексою Довбушем.

Зростанню національної свідомості, розвиткові культурноосвітньої і духової роботи в краю сприяло товариство „Просвіта“ (1903), Товариство «Січ», де діяла стрілецька секція. В ній юнаки вивчали військової вправи, історію і географію України.

З 1941—1944р. у Тростянці діяла друкарня крайового проводу ОУН ім. М.Хвильового.

На сьогоднішній час в Тростянці діє релігійна громада Української греко-католицької церкви, яка проводить богослужіння в церкві Архістратига Михаїла (1859, кам'яна). Крім цього є капличка (1991), «фігура» Божої Матері (2002). Встановлено пам'ятні хрести на честь скасування панщини і заснування Товариства тверезості, пам’ятники Тарасу Шевченку та жертвам голодомору, символічну «Хресну дорогу», насипано символічну могилу Борцям за волю України.

На східній околиці села є пам'ятка природи місцевого значення — Тростянецькі джерела.

Працюють ЗОШ 1 ст., клуб, бібліотека, ФАП, торговельний заклад.

Після місцевих виборів 2017 року у складі Тростянецького старостинського округу увійшло до новоутвореної Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району 19 липня 2020 року село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до Тернопільського району.

Село Слов’ятин

Слов’ятин – давнє поселення, яке виникло ще за княжих часів, на це вказує назва одного з урочищ – Замчисько. За однією з місцевих легенд назва села походить від слів «Славен тин». Перша писемна згадка датується 22 червня 1439 р. у протоколах галицького суду.

Населення — 628 осіб, дворів —239.

Село розташоване у низині, яка з усіх сторін оточена пагорбами. на півночі села бере свій початок річка Бебелка, що протікає через село і впадає в річку Бистрицю.

Найдавнішою історико-архітектурною пам’яткою являється дерев’яна церква Перенесення Мощей святого Миколая, побудована у 1714 році. В даний час храм є власністю УГКЦ.

На честь скасування панщини у 1848р. було встановлено дерев’яний хрест. Збереглося кілька лип, що були посаджені з нагоди цієї події.

В міжвоєнний період у селі діяли осередки: «Союз українок», «Сільський господар», «Просвіта». з ініціативи сільської громади було збудовано приміщення для читальні «Просвіти».Читальню було відкрито у 1934 році, вона стала осередком культурно-просвітницького життя села. На сьогоднішній день це будівля сільського клубу.

ІІ світова війна та період національно-визвольних змагань став великим випробуванням для жителів села. Ряди вояків УПА поповнили більше сотні молодих людей зі Словятина та Діброви. Імена загиблих повстанців(115 чоловік) увіковічено на символічній могилі борцям за волю України, яку було споруджено в 1991 році з ініціативи сільських осередків НРУ УРП.

В У 1943-1944 роках у лісі біля Слов’ятина діяла підстаршинська школа кадрів для УПА, був розміщений підпільний шпиталь, великі склади зброї та боєприпасів. Школа була знищена більшовиками у вересні 1944 року.

В пам'ять про боротьбу повстанців за свободу та незалежність української держави, на місці підстаршинської школи,на захід від села у буково-грабовому лісі, у 2000році зведено цілий комплекс споруд з наданням статусу «Музей визвольних змагань ОУН-УПА». Музей розташований просто неба і займає площу близько 2 га. На території музею облаштовано 3 повстанські криївки, польова кухня, повстанська капличка, школа для новобранців, друкарня та інші цікаві експонати з історії ОУН-УПА. Територія музею часто служить пластунам для проведення зимових таборів.

У 1990-1997 роках силами громади УАПЦ збудовано церкву Святої Покрови Божої Матері.

У селі працюють: Слов'ятинський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІст. - дошкільний навчальний заклад», сільський клуб, бібліотека, сільська амбулаторія, відділення поштового зв'язку, торговельні заклади.

Після ліквідації Бережанського району село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до Тернопільського району.

Село Діброва

Населення — 78 осіб, дворів — 21.

У селі встановлений пам’ятник Тарасу Шевченку.

До жовтня 2020 року село належало до Слов’ятинської сільської ради.

Відтак у складі Слов’ятинського старостинського округу увійшло до Саранчуківської сільської територіальної громади.

Після ліквідації Бережанського району село увійшло до Тернопільського району.

Село Божиків

Село розташоване на правому березі річки Золота Липа, у яку впадає річка Літятинський потік. До Божикова приєднаний хутір Лози.

З 1964—1990 роки називалося с. Привітне, у 1990 році перейменовано знову на с.Божиків.

Населення — 557 осіб, дворів — 195.

Перша писемна згадка — 1443 року. Вже тоді село славилось своїми ставами.

У XV столітті село належало магнату Мартину Свірзькому зі Свіржа.

У середині XV століття в «Актах гродських Галицької землі» згадується й сільська церква. У XVIII—ХІХ століттях маєток у Божикові належав шляхетським родинам Мошинських, Янковських, від початку 1880-х років — єврейському промисловцю з Підгаєць Іро Лілієнфельду, близько 1892 року перейшло у власність вихреста Людвика Сломніцького, згодом його сина Броніслава. Останнім власником фільварку у 1930-х роках, по смерті Броніслава Сломніцького, була його вдова Дорота Сломніцька, яка одночасно володіла й кількома селами на Теребовлянщині (Тютьків, Дарахівка).

У 1909—1944 роках проходила залізниця Львів-Підгайці.

На хуторі Лози відбувся останній відомий бій бойової групи УПА 14 квітня 1960 року (група Перегінця-Пальчак-Цетнарського).

У селі є релігійні громади: Української греко-католицької Церкви, Православної церкви України та Адвентистів сьомого дня. Є церкви святого Миколая (УГКЦ), яка побудована в 2011році та Святителя Миколая Чудотворця(УПЦ), на хуторі Лози у 2012 році побудована каплиця «Успіння Пресвятої Богородиці».

В населеному пункті збереглися стара церква Миколая Чудотворця (1870р.,кам'яна), будівлі школи (друга половина ХІХ століття) та Народного дому (1926 р.). Встановлено кам'яний хрест на честь скасування панщини (1848) та 950- і 1000-літнього ювілеїв хрещення Руси-України; у 2003 році відновлено «трикутник» в центрі с.Божиків, споруджено дві «фігури» Миколая Чудотворця (1934), пам'ятник полеглим у ІІ світовій війні воїнам-односельцям; насипана символічна могила Борцям за волю України (1990); відкрито меморіальну таблицю на честь поета-повстанця, уродженця села, Мирослава Кушніра (1997), пам'ятник Т. Шевченку (1999), встановлено пам’ятник Героям Небесної Сотні (2015).

Діють Божиківський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І — ІІ ст. — дошкільний навчальний заклад», сільський клуб, сільська бібліотека, відділення зв'язку.

Після ліквідації Бережанського району село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до Тернопільського району.

Село Квіткове

Квіткове розташоване у «холодному Поділлі» — найхолоднішому регіоні Тернопільської області. До 1964 називалося Сільце Божиківське. До Квіткового приєднано хутори Лопуше та Морги.

Населення —165 осіб, дворів — 73.

Перша писемна згадка датується 1455 роком.

Є парафія Української Православної церкви та парафія УГКЦ , які відправляють почергово служби у церкві Успіння Пресвятої Богородиці (1905 кам'яна).

Діють клуб, бібліотека, ФАП.

В селі насипана символічна могила українським січовим стрільцям (1990).

До жовтня 2020 року село належало до Божиківської сільської ради.

Відтак у складі Божиківського старостинського округу увійшло до Саранчуківської сільської територіальної громади.

Після ліквідації Бережанського району село увійшло до Тернопільського району.

Село Волощина

Розташоване на лівому березі річки Золота Липа. До села належить один присілок (хутір) — Раковець.

Населення — 276 осіб, дворів — 129.

Згадане (Wołosczizna) в документах Податкового реєстру за 1578 р. серед сіл, що підпорядковувались Підгайцям, але спалені татарами.

Село лежить у гористій околиці серед лісів, на схід від золотої Липи. У назві Волощина — ім’я племен і народів, вихідці яких за різних обставин селилися на подільській землі. Тобто, назва вказує на те, що першими мешканцями села були волохи, яких спроваджували на ці землі для заселення після татарських воєн.

Період між війнами (1921–1939) позначається розвитком села у всіх напрямках. В населеному пункті була читальня «Просвіти», кооператива «Злука», товариство «Сокіл» та «Сільський Господар»,а також сільська лазня з ванною й душами. Неможливо говорити про цей період, не згадавши особи Корнеля Осадци, спершу голови читальні «Просвіти», згодом — довголітнього війта Волощини. Він закінчив розпочате його батьком діло інсталяції водопроводів у селі, деякі з них функціонують по сьогоднішній день, він причинився до того, що дороги у Волощині належали до найкращих в повіті, він був ініціатором продукції цементової дахівки домашнім способом (кожний селянин міг позичити собі машину і сам виробити для себе потрібну кількість дахівки).

У селі функціонувала олійня, де люди били олію з насіння конопель, а також діяли кілька верстатів, на яких люди виробляли домоткане полотно. В селі також були кузні, які забезпечували потреби населення.

У Волощині є пам'ятний хрест на честь скасування панщини, який поставили у 1848 р. та пам'ятний хрест, поставлений в день передачі ікони Зарваницької Божої Матері іншому селу. Також на місцевому кладовищі є могила, яку вдруге висипали у серпні 1989 р., у якій похоронено 3 хлопці, яких витягнено з річки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведисти після розстрілу в бережанській тюрмі у 1941 році. Могилу урочисто посвятили в жовтні 1989 року при великій кількості населення, як з села Волощина так із навколишніх сіл. На кладовищі є могила воїна УПА під псевдо «чорнота», який загинув в 1944 році.

У 1945 році Роман Шухевич (Тарас Чупринка) побував у с. Волощина у домі Осадци (Михайло Осадца – священик УГКЦ, мовознавець , педагог, професор, доктор філософії) та у лісі за селом, де відбулася зустріч з Василем Куком і окружним провідником ОУН Михайлом Хомою.

На території населеного пункту є дві церкви: стара, дерев'яна — в історичних довідках згадується початок її будівництва — 1826 рік (Українська Православна Церква) на подвір'ї якої стоять дерев'яна дзвіниця, кам'яна статуя Матері Божої зі збанком у руці, каплиця для Богослужб у літку. Друга церква — нова, цегляна — початок будівництва 1995 рік (Українська Греко-Католицька Церква), освячення якої відбулося у липні 2005 р., на подвір'ї якої споруджено статую Матері Божої, пам'ятний хрест в честь загиблих за Волю і Незалежність України, завершується будівництво каплиці і дзвіниці. Між селом і хутором Раковець є невеличка капличка.

У селі є сільський будинок культури (СБК), збудований у 1966 р., бібліотека-філія, яка розташована в приміщенні СБК з часу його побудови. На подвір’ї сільського будинку встановлено дитячий майданчик , за допомогою місцевих жителів села і тих , які перебувають за кордоном Діє сільська амбулаторія сімейної медицини, яка була відремонтована в 2016 році , за допомогою фонду ЄС - ООН, магазин.

У селі діє кооператив СОК «Волошковий край», де люди займаються вирощуванням малин, полуниці, а також обліпихи.

До жовтня 2020 року село належало до Божиківської сільської ради. Відтак у складі Волощинського старостинського округу увійшло до Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до Тернопільського району.

Село Мечищів

Населення —474 особи, дворів — 274. Неподалік села є гора Попелиха — найвища точка Тернопільської області.

Перша писемна згадка  датується 1438 роком. Власник села — Петро Романовський, син Івана-Гліба Дядьковича з Романова гербу Шалава. У податковому реєстрі 1515 року в селі документується 2 лани (близько 50 га) оброблюваної землі.

У 1916 році в селі розміщувався штаб турецької 19-ї піхотної дивізії .

Діяли українські товариства «Просвіта», «Луг», «Союз українок», кооператива.

У селі є «Хресна дорога» на честь 2000-річчя християнства (2000), пам'ятний хрест на честь скасування панщини (1997), пам'ятний знак до 560-річчя населеного пункту (1998), символічні могили: борцям за волю України (1991) та жертвам сталінського терору (1993), пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1979), турецький військовий цвинтар (1916) на околиці села.

У Мечищеві є парафія УГКЦ, проводять богослужіння у церкві святого Миколая (1928р., кам'яна),

Працюють ЗОШ I-III ступенів, дитячий садочок, клуб, бібліотека, ФАП, відділення зв'язку, крамниці.

Після ліквідації Бережанського району, село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до складу Тернопільського району.

Село Надорожнів

Населення — 274 особи, дворів — 134. До села приєднано хутір Діброва.

1847 року у Надорожневі нараховувалося 18 господарств.

Діяли «Просвіта», кооператива й інші товариства.

У Надорожнові є парафія УГКЦ, проводять богослужіння в церкві св. Апостолів Петра і Павла (1927, кам'яна).

До жовтня 2020 року село належало до Мечищівської сільської ради. . Відтак у складі Мечищівського старостинського округу увійшло до Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району, село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до складу Тернопільського району.

Село Кути

Село Кути утворене в результаті об'єднання хуторів Ближній Кут і Дальній Кут. Відоме від 1570 року.

Населення — 113 осіб, дворів — 96.

У Кутах є парафія УГКЦ, проводять богослужіння в церкві святої Покрови (1928, дерев'яна).

До жовтня 2020 року село належало до Мечищівської сільської ради. Відтак у складі Мечищівського старостинського округу увійшло до Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району, село у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до складу Тернопільського району.

Село Червоне

Село Червоне - раніше хутір Мололохів Мечищівський.

Населення — 15 осіб, дворів —24

У 1943-45 роках у Червоному розташовувалася одна з основних баз УПА.

На території села є Капличка (1993) та братська могила вояків УПА.

До жовтня 2020 року село належало до Мечищівської сільської ради. Відтак у складі Мечищівського старостинського округу увійшло до Саранчуківської сільської територіальної громади. Після ліквідації Бережанського району, с.Червоне у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до складу Тернопільського району.

Село Шумляни

Єдине село громади, яке до місцевих виборів 2020 року входило до складу Підгаєцького району Тернопільської області.

Розташоване на південному заході району. До Шумлян приєднано хутори Діброва і Залісся.

На схід від села розташована геологічна пам'ятка природи місцевого значення — Шумлянські карстові лійки, а в урочищі «Рудники» — Рудницька бучина.

Населення — 700 осіб, дворів —231.

Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки періоду енеоліту-бронзи.

Перша писемна згадка датується 1435 роком. Йосиф Гаврило Шептицький (1806—1855), член Галицького станового сейму, після смерті батька спільно з братом Петром Павлом Леопольдом (1808—1843) успадкував рівними частинами маєток в селах Костільники (Станіславський округ), Прилбичі, Тулковичі, Ганьковичі (Перемиський округ). Після того, як брат сплатив Й. Г. Шептицькому вартість його частини маєтку, останній 10 березня 1835 купив в Олександри Шумлянської, удови Онуфрія Шумлянського, маєток у Великих Шумлянах в Бережанському окрузі, де й почав мешкати та називатися «паном на Шумлянах».

У 1916 році у селі перебував штаб 20-ї турецької піхотної дивізії.

Діяли українські товариства «Просвіта», «Сокіл», «Рідна школа» й інші, кооператива.

У часи радянської окупації, село було активним майданчиком діяльності ОУН та УПА, зокрема у Шумлянах діяв один з членів легіону Нахтігаль, районний комендант СБ ОУН - Остап Калиній (загинув в бою з НКВД у криївці. Похований на сільському цвинтарі). У Шумлянах діяла одна з найбільших місцевих підпільних друкарень. В селі було знайдено кілька криївок УПА. На території села проводились бої відділів УПА з НКВД.

У селі є парфія УПЦ та церкви: святих Бориса та Гліба (1696-1711, дерев.), Дзвіниця церкви Св. Бориса і Гліба (дер. 1782 р.) , святого Володимира (1993, мур.), 7 капличок, «фіґура» Матері Божої (1924).

На території населеного пункту встановлено пам'ятник загиблим воїнам у ІІ світовій війні. Встановлено пам'ятні хрести на честь скасування панщини, Борцям за волю України (1990), на честь 1000-ліття хрещення Русі, до 47-ї річниці останнього бою УПА з частинами НКДБ (2007).

У Шумлянах працюють загальноосвітня школа І-ІІ ст., дитячий садочок, клуб, бібліотека, ФАП, відділення зв'язку, торгові заклади.

Після місцевих виборів 2020 року с. Шумляни у складі Саранчуківської сільської територіальної громади увійшло до складу Тернопільського району.